Під час засідання «круглого столу» у Комітеті Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів на тему: «Інструменти суспільної підтримки ветеранів – учасників бойових дій у післявоєнний період» відома науковиця, директорка Інституту демографїї та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України Елла Лібанова висловила власний погляд на державну стратегію реінтеграції ветеранів війни та демобілізованих у життєдіяльність суспільства після звільнення України від російського агресора.
Пропонуємо ознайомитися з думками поважної науковиці, висловленими під час заходу у Комітеті:
"
Визначаючи перспективи повоєнної інтеграції ветеранів війни та демобілізованих у мирне суспільне життя, треба чітко усвідомлювати неминучі особливості українського суспільства, породжені новою геополітичною ситуацією й наслідками війни.
Незалежно від нашого бажання Україна буде чимось на зразок європейського Ізраїлю. Наш агресивний сусід, який не може і не хоче позбавитися своєї імперської самоідентифікації, нікуди не дінеться. І навряд чи персональний склад російського керівництва – буде при владі путін чи хтось інший – матиме велике значення. Отже, Україна змушена бути мілітаризованою державою, готовою до відсічі будь-коли. Це означає багаторазове посилення у суспільстві ролі військових, зокрема і демобілізованих. І потрібно використати високу довіру, яку має та матиме суспільство до захисників держави після Перемоги. А вона неодмінно буде, бо альтернативи в нас нема.
Суспільство, яке вибороло перемогу у війні, прагнутиме скористатися її результатами у мирні часи, прагнутиме задіяти цей потенціал переможності, зокрема, шляхом максимального залучення військових до управління. Я б передусім хотіла їх побачити в органах місцевого самоврядування, де контакти населення із владою є найбільш тісними. Адже саме військові, завдяки своєму безумовному авторитету, величезному особистому потенціалу, і потенціалу довіри до них суспільства, зможуть стати рушійною силою багатьох необхідних змін. І в цьому контексті їх позитивна дискримінація має стати дуже доречною.
Військовослужбовців після війни, потрібно долучати до усіх суспільних процесів, зокрема, звісно, до відновлення держави та розвитку економіки. Я б не дуже сподівалася на те, що більшість з них займуться підприємництвом – здатність до підприємницької діяльності мають 5-10% населення, а перебування у лавах ЗСУ її формуванню не сприяє.
Не варто розраховувати і на масову орієнтацію військових-переможців на зайнятість робітничими професіями – і належної суспільної поваги до такої діяльності бракує, і заробітки значно нижчі, ніж у військових.
Це слід брати до уваги при формуванні спеціальних програм професійно-освітньої підготовки для військових, при їх професійній орієнтації і працевлаштуванні загалом.
Так, багато з військовослужбовців не зможе якийсь час працювати, зокрема, через отримані травми під час виконання бойових завдань або психологічні зрушення. Але після повного відновлення людина має бути долучена до праці. Про це говорить досвід чи не всіх країн, які переживали повоєнне відновлення. Запобігання трансформації неможливості працювати – за станом здоров’я чи за іншими обставинами – у небажання ставати до роботи є надзвичайно важливим і для суспільства, і для самої людини.
Безумовно, вдячність захисникам вітчизни має матеріалізуватись не тільки у добрі слова – вони цілком заслуговують на певні привілеї, як от позитивна дискримінація при наймі на роботу у публічному секторі чи у забезпеченні житлом (придбанні, оренді тощо). Водночас необхідно уникнути того, що може поділити суспільство. Я маю на увазі ризики провокації недоброзичливцями (і не лише російськими) психологічних протистоянь між військовими (включно із демобілізованими) й цивільним населенням. А саме привілеї і можуть ставати підставами для таких провокацій. Тому потрібно, по-перше, дуже обережно підходити до їх встановлення, а по-друге, обов’язково упровадити відповідний супровід, зокрема з боку центрального органу виконавчої влади, який формує (в гарному сенсі цього слова) суспільну думку. Це Міністерство культури та інформаційної політики України. Необхідно пояснювати населенню важливість посилення поваги до військових та зростання їх ролі в житті України. Хоча ми всі це вже давно зрозуміли.
Водночас я пропоную подумати над відокремленням привілеїв від форм соціальної допомоги. Привілеї доцільно надавати за особливі заслуги невеликій чисельності військовослужбовців, вони мають бути пожиттєвими і максимально відчутними. Що стосується соціальної допомоги, то її варто надавати працездатним військовослужбовцям обмежений час, орієнтуючись на пріоритет професійної реалізації людини.
І
важливо в контексті інтеграції захисників України у мирне життя пам’ятати про
територіальну оборону. Її учасники також мають зайняти гідне місце в
життєдіяльності країни.
"